Марина Шквиря

Співзасновниця притулку для ведмедів “Біла Скеля”, головна зоологинею Київського зоопарку. Займається вивченням великих хижаків (вовки, ведмеді).

“Важко було передбачити, як поводитимуться тварини в умовах війни“: про роботу реабілітаційного центру для ведмедів, Київський зоопарк та дослідження великих хижаків

Історія зоологині Марини Шквирі.

Я з дитинства знала, що буду зоологинею. Десь до чотирьох років я мріяла стати космонавткою — та мені сказали, що здоров’я не потягне. Окрім цього, я знала ще дві професії — вчителька і зварювальник — і жодна з них мені не подобалася. 

Потім я зрозуміла, що можна годувати тигрів в зоопарку — і життя налагодилося. Десь ближче до вступу в університет я вже почала збирати матеріал на майбутні диплом та дисертацію. Тоді я навіть не дуже розуміла, у чому полягає робота зоологині, але постійно йшла в напрямку цієї професії.

У великих хижаках мене переважно цікавить екологія та особливості поведінки, а також відмінності поведінки та екології різних географічних популяцій. Для цього потрібно обрати певну територію та приїздити туди протягом року: багато ходити пішки, шукати сліди, екскременти, залишки здобичі, встановлювати фотопастки. Якщо є фінансування, можна одягати спеціальні нашийники на тварин, які допомагають відстежувати їхнє переміщення та поведінку.

Також я досліджую конфлікт “людина-хижак” — намагаюся зрозуміти, як нам, людям, найкраще співіснувати з тваринами. Ця тема знаходиться на межі різних сфер, і охоплює  не тільки біологічну, але й соціальну складову. Так я поступово перейшла до реабілітації тварин, в результаті роботи і з’явився притулок “Біла скеля”.

Про те, як з’явився реабілітаційний центр для ведмедів “Біла скеля”

У роботі з дикими хижаками, доводиться постійно зіштовхуватися з певними проблемами, зокрема — з пошуком місць для тварин, які перебували в поганих умовах. На початку ми пробували прилаштовувати їх в різних звіринцях, консультували власників з питань утримання, навіть видавали методичні рекомендації. Та згодом ми вирішили сконцентруватися на роботі за певними стандартами.

У 2012 році з’явилися перші два притулки, у запуску яких я брала участь. Один притулок був ініційований державою — реабілітаційний центр для бурих ведмедів в Національному природному парку “Синевир”. Другий притулок був маленьким тимчасовим рішенням австрійського міжнародного фонду Four Paws, який шукав місце для свого великого реабілітаційного центру в Україні. Коли вони знайшли територію у Львівській області та почали облаштування притулку “Домажир”, ми з чоловіком та друзями створили український фонд “Збережи дикість” — і маленький притулок перейшов під наше керівництво. 

Поступово ми відновлювали і передавали ведмедів, які перебували в нас, у “Домажир”, а також продовжили рятували інших ведмедів і вовків. У 2020 році ми переїхали у Київську область, і зараз продовжуємо працювати тут.

Діяльність нашого фонду сконцентрована на кількох напрямках. З однієї сторони — законодавча: ми активно працюємо з активістами, організаціями, чиновниками. Потрохи змінюємо законодавство щодо утримання тварин. Другий напрям роботи — це, власне, порятунок та реабілітація тварин. А третій — просвітницький. Хоч наш притулок і невеликий, але це гарний демонстраційний майданчик: під час екскурсій, які проводяться кілька днів на тиждень, людина може дізнатися про поведінку великих хижаків, особливості їхньої реабілітації, а також про охорону природу в Україні, проблеми торгівлі дикими тваринами, цирків та контрабанди.

Як повномасштабна війна вплинула на роботу реабілітаційного притулку

У перші години повномасштабного вторгнення персонал не міг дістатись до притулку — тому ми з чоловіком одразу прийняли рішення переїхати до ведмедів. Звичайно, в області було дещо страшніше, ніж в Києві. Саме тому на початку березня, коли ситуація вже стала критичною, ми тимчасово вивезли всіх сімох ведмедів до Львівської області. 

Ми не планували вивозити ведмедів закордон, але наші колеги з двох класних німецьких реабілітаційних центрів запропонували три місця — для ведмежат та гімалайської ведмедиці. Їм якраз потрібні специфічні умови, тож ми радо погодилися — оформили необхідні документи та відправили до Німеччини. 

Через три місяці, вже після деокупації Київщини та відновлення логістики, ми повернули до нашого притулку інших чотирьох ведмедів. Також прийняли до себе полярну вовчицю та гімалайського ведмедя — обидвоє з Донецької області, з гарячих точок. Вовчиця залишиться з нами, а от ведмідь, скоріш за все, поїде шукати новий дім до Європи. 

“Важко було передбачити, як себе будуть поводити тварини у таких умовах”

Для зоопарків України війна склалася по-різному. Наприклад, Харків та Миколаїв постійно потерпають від обстрілів — це створює логістичні проблеми, перебої електроенергії та водопостачання, фінансові труднощі. Бердянський “Сафарі-парк” та заповідник “Асканія-Нова” майже одразу потрапили під окупацію.

На початку повномасштабного вторгнення Київський зоопарк опинився в ізоляції. Попри це, катастрофічних наслідків не було. Ми дуже серйозно поставилися до попереджень американської розвідки: закупили корми, організували запаси води, підстилки, сіна — усе це точково розташували по території; продумували способи опалення, обговорювали план дій у разі ескалації та порядок чергування. У притулку “Біла скеля” готувалися так само. Звичайно, ми не думали про такі великі масштаби — очікували короткочасне падіння логістики або загострення на Сході.

Близько 50 співробітників та співробітниць на початку повномасштабного вторгнення переїхали до зоопарку (деякі навіть із сім’ями), де і знаходилася протягом усього періоду активних бойових дій у Києві та Київській області. Там жили, харчувалися і піклувалися про тварин. Звичайно, були  небезпечні моменти — наприклад, коли уламки збитої ракети потрапили на територію та пошкодили фасад котельної. 

Важко було передбачити, як себе будуть поводити тварини у таких умовах, але протокол тут дуже простий, щоб не відбувалося. Найбільш стресові тварини — слони, жирафи — з першого дня отримували легкі седативні, щоб звикнути. За кілька днів вони адаптувалися, слон навіть навчився під час повітряних тривог заходити в приміщення. Жирафи почали ставитися до обстрілів, як до грому (якого вони теж бояться). Тобто навіть з такими складними тваринами ситуація була нормальна.

Самка лемура відмовилася від дитинчати — його вигодували та назвали Байрактаром. Пелікани розбили самі собі кладку яєць. Та це точно не найгірше, що могло статися. 

Про те, чому наука на часі, та найближчі плани 

Я вважаю, що зараз як ніколи на часі, здавалося б, “цивілізаційні надбудови” — наука, творчість, зоозахист. Це потрібно, щоб нас у світі сприймали як рівних собі, як людей, які також займаються наукою та рятують тварин. Якщо ми хочемо бути частиною західної цивілізації, отримувати допомогу і підтримку — слід продовжувати працювати та розвиватися. Адже ми воюємо, щоб наша країна існувала та змінювалася на краще.

Зараз ми переважно займаємося питанням виживання. Попереду зима, а це — фінансові складнощі, ремонти тощо. Водночас постійно триває і порятунок та транспортування тварин.

У зоопарку ми продовжуємо наші природоохоронні проєкти. Нещодавно, наприклад, відновили програму реінтродукції  червонокнижного хом’яка — наприкінці літа встигли випустити кілька особин у дику природу. Активно працює і реабілітаційний центр для рукокрилих. 

А як переможемо — треба буде зробити великий європейсько-африканський тур, аби відвідати усіх тварин, яких ми вивезли подалі від бойових дій у різні закордонні реабілітаційні центри. А також привітаємось та подякуємо за допомогу нашим колегам та колежанкам.

arrowНаступна історія