«Якщо наука може бути використана на користь, вона має бути використана повністю»: про дослідження туберального склерозу та нейробіологію під час війни

Розповідає нейробіологиня Віра Єфремова

Я займаюся дослідженням хвороб розвитку головного мозку, а саме — вивченням туберального склерозу. Ця хвороба викликана генетичними змінами ДНК в одному з двох генів. Більшість пацієнтів, хворих на туберальний склероз, мають епілепсію, й у 80 % з них вона є фармрезистентною, тобто не лікується жодними відомими ліками. Часто єдиним рішенням є видалення тієї ділянки мозку, яка викликає епілепсію, але це можливо не у всіх випадках. До того ж операційне втручання далеко не завжди результативне.

Моє дослідження полягає в тому, щоби краще зрозуміти механізм розвитку туберального склерозу, а в довготривалій перспективі, можливо, запропонувати нові шляхи терапії цього захворювання. Донедавна більшість дослідів проводилась на лабораторних мишах, проте часто так буває, що навіть з абсолютно ідентичною до пацієнтів генетичною мутацією епілепсія в мишей не виникає. Є щось специфічне виключно в розвитку людського мозку, що спричиняє такий сильний ефект унаслідок ламання всього одного гену. Для прикладу, у людини 25 тисяч генів і помилка всього в одній букві коду одного гену може спричинити цю величезну проблему.

В академічній сфері, де я працюю, усе просувається повільніше, ніж у комерційних організаціях чи biotech індустрії. І це не тому, що тут менше грошей, — просто система набагато більш урегульована. Наприклад, у фарміндустрії ти повністю переглядаєш план дослідження, якщо якийсь експеримент не вдається пів року.

У фундаментальній науці ти приділяєш набагато більше уваги тому, чому не спрацював якийсь експеримент, — аж поки він не почне працювати або ти остаточно зрозумієш, що це не працює. Фундаментальна наука, звичайно, дає дуже широкий базис для подальших прикладних досліджень, але вона займає довше часу, тому інколи здається, що все просувається дуже повільно.

Я нетерпляча людина, тому мені складно. А для того, щоби побачити хоч якийсь результат того, чим я займаюсь кожного дня, мені потрібно чекати мінімум 3–4 місяці, а в ідеалі — пів року. Слід тренувати силу волі, терпіння, витримку, вчитися програвати на регулярній основі й не сприймати це особисто. Це не значить, що ти якась недолуга: це значить, що треба повторити експеримент і все.

Тому, на жаль, розвивається все не так швидко, як хотілося б, але є речі, які від нас не залежать, — я не можу змусити клітини мозку розвиватися швидше. Але прогрес, звичайно, є.

Про те, як прийшла до нейробіології

Я просто допитлива й дуже люблю вчитися — власне, це і зробила своєю професією. Мені здається, що всі вчені, яких я зустрічала, у чомусь діти, які так ніколи й не виросли. Уся твоя робота, якби цікаво й помпезно вона не звучала, насправді є пошуком відповідей на запитання, які не дають тобі спокою настільки, що ти пишеш грант на 5 мільйонів доларів та вчишся 10 років. Ця дитяча допитливість, яка не зупиниться ні перед чим, — це один із найважливіших факторів успіху в науці, на мою думку. Займатися наукою — це ніколи не робота з 9:00 до 18:00. З однієї сторони це погано, бо треба вчитись відпочивати. З іншого боку — це набагато більше ніж робота, це — спосіб життя.

У дитинстві мені було важко сфокусуватись, мені кортіло робити сто речей одночасно. Та якщо треба було чекати результатів дуже довго, то це заняття я кидала. Я дуже вдячна своїм батькам, які ніколи не змушували мене робити те, що мені не цікаво, тому я спробувала багато різних речей. У школі я закінчила клас української мови та літератури. Мені було цікаво читати літературу та писати есе, але наукою — біологією, фізикою, хімією — я додатково займалася ще й окремо. Не тому, що хтось змушував, а тому, що мені було цікаво. Це власне і зробило мій вибір остаточним.

Як війна вплинула на твою роботу?

З вересня минулого року я живу та працюю в Берклі, Каліфорнія, тому про початок повномасштабного вторгнення дізналася ввечері 23-го лютого за часом західного узбережжя США. Прийшовши з роботи, я гортала стрічку новин і побачила, що мої друзі та знайомі з різних міст України пишуть про гучні звуки та вибухи. Я читала дописи й не могла усвідомити. Це був паралізуючий момент, за яким виникли думки та плани про те, як можу допомогти я.

Ніхто з нас не був до цього готовим, хоча ми, звичайно, розуміли, що вірогідність повномасштабної війни надзвичайно висока. Концентруватися на роботі дуже складно, але розуміння того, що завдяки цьому можна буде допомогти Україні, підтримує хоч якусь здатність функціонувати та бути корисною — наприклад, долучатися до різноманітних акцій та волонтерських ініціатив на підтримку України.

У моїй лабораторії я єдина українка, але через війну я познайомилась ще з двома нейробіологинями з України, які тут працюють. З однією ми навіть на одному поверсі працюємо — до повномасштабної війни я навіть не знала, що тут є українка, бо вона займається зовсім іншою темою й науково ми ніяк би не перетинались.

Зараз ми намагаємось створити стипендію для підтримки українських вчених. У деяких університетах це трохи легше зробити залежно від того, як організована робота. Наприклад, у Массачусетському технологічному інституті вже організували іменну стипендію на честь харків’янки-математикині Юлії Здановської. Можливо, вона була б третьою жінкою, яка отримала б медаль Філдса колись. Ми втрачаємо абсолютно неймовірних людей і зберегти пам’ять про них — це найменше, що ми можемо зробити.

Є ініціатива Science for Ukraine — це величезний Twitter-акаунт, де лабораторії з усього світу пропонують вченим хост, а ті зі свого боку публікують інформацію про себе: що вміють робити та що хотіли б досліджувати. Мені здається, що наукова спільнота згуртувалася, але знову ж таки, є момент: усі погоджуються, що треба допомагати українським вченим, але далеко не всі погоджуються, що треба припинити працювати з росією, тому що наука нібито поза політикою. А вона не поза політикою.

Чому варто зараз займатися нейробіологією?

Якщо говорити конкретно про мій напрямок роботи, то діти, на жаль, не припиняють потребувати ліків проти рідкісних захворювань під час війни. Відповідно, має продовжуватися й медична підтримка, і дослідження цих захворювань. Так, статистика свідчить, що 1 дитина із 6000 народжується з туберальним склерозом (дані США). В Україні статистика менша, тому що діагностика цього захворювання досить складна.

В Ізраїлі, наприклад, досить розвинений напрямок дослідження того, як розвивається посттравматичний синдром та як його найкраще лікувати. Адже ми насправді знаємо дуже мало про механізм розвитку цього захворювання: чому нейрони утворюють саме такі нейронні мережі, які потім дають сильні реакції на гучні звуки, спалахи світла тощо.

З нейробіологією пов’язане й надсучасне протезування кінцівок. Існують розробки спеціальних шоломів, які одягає паралізована людина, щоби відновити контроль над своїм тілом. Це все базується на нейробіології.

Усі тепер знають Ілона Маска і його Starlink, але в нього є ще один абсолютно футуристичний напрямок роботи, про який в Україні знають мало. Ідея полягає в тому, щоби вживляти спеціальні нейроволокна в мозок паралізованих людей, унаслідок чого пацієнти зможуть знову рухати кінцівками. У компанії Маска вже є перші результати, і вони доволі вражають.

Зараз також розвивається терапія різних травм спинного мозку, які знерухомлюють людину. За допомогою стовбурових клітин відновлюють роботу певних нервових закінчень, які регулюють здатність ходити, рухати руками.

Я переконана, що після нашої перемоги будуть інвестиції в науку в Україні, тому що така співпраця — це показник твоєї соціальної позиції. У відновлення та фінансування науки будуть вкладатись величезні кошти. Дуже шкода, якою ціною всі ці інвестиції будуть отримані. Проте за можливості потрібно будувати інститути за новими принципами, збільшувати їхню співпрацю із міжнародними інститутами та організаціями тощо.

Ця війна — високотехнологічна. Якщо наука може бути використана на користь, вона має бути використана повністю. Здавалося б: де нейробіологія, а де — користь для військових. Та насправді нейробіологія може бути також корисною не тільки в мирний час. Усе, що стосується допомоги в реабілітації, поведінкові дослідження нейронних мереж, які утворюються під час різних патернів нашої поведінки, зможуть допомогти військовим і цивільним, які страждають на посттравматичний стрес.

Мені здається, що внесок може зробити кожна з дисциплін так чи інакше, просто треба, якщо це можливо, трохи змінювати фокус своїх досліджень та переорієнтовуватись на більш прикладні речі.