Інесса Скрипкіна

Кандидатка біологічних наук, завідувачка Лабораторії біосинтезу нуклеїнових кислот, старша наукова співробітниця Інституту молекулярної біології та генетики Національної академії наук України. Вивчає ракові клітини головного мозку.

“Ще в дитинстві я серйозно задумалась, як можна вилікувати рак": про дослідження ракових клітин, роботу в перші дні вторгнення та майбутнє науки

Історія молекулярної біологині Інесси Скрипкіної.

Про рішення стати молекулярною біологинею

Мене завжди цікавила біологія. Спочатку — різні комашки, мурашки, коники, метелики. Тобто те, що я бачила навколо. Потім я подивилася документальний фільм про Менделя, у якому розповідали про його експерименти зі схрещування гороху. У старшій школі почалося найцікавіше: синтез білків, ДНК тощо. 

Водночас я довгий час хотіла бути лікаркою — як мама. У дитинстві мені подобалося приходити з нею на чергування, спостерігати за процесом лікування. Тому спочатку я планувала здобути медичну освіту — та мені не вдалося вступити. Та вже наступного року я таки вступила на кафедру генетики, де пізніше й отримала спеціалізацію молекулярної біологині.

Коли я була школяркою, мій батько захворів на рак — тоді, ще у дитинстві, я серйозно задумалась, як можна вилікувати рак. А пізніше зрозуміла, що хочу займатися саме проблемами канцерогенезу. Той відділ, який я обрала під час навчання в університеті, не вивчав ракові процеси — та й загалом в Україні таких лабораторій майже не було. На початку ми займалися зворотною транскриптазою — ферментом, який синтезує ДНК за зразком РНК. Проте так чи інакше ми прийшли до вивчення ракових клітин головного мозку. Також ми спільно з Інститутом урології досліджуємо маркери раку нирок для ранньої діагностики.

Про дослідження ракових клітин

Молекулярна біологія — це насправді дуже широке коло інтересів. Так, трохи раніше я брала участь у великому проєкті, який вивчав зміни у крові важкохворих на COVID-19, які перебували в реанімації. Зараз я найбільше зосереджена на дослідженні процесів, які відбуваються в ракових клітинах головного мозку. Зокрема, ми досліджуємо гліобластому — найбільш агресивний вид раку з дуже високим рівнем смертності: у середньому хворі, діагностовані на гліобластому живуть 14-18 місяців. На жаль, це захворювання не тільки стійке до медичних препаратів, але й до опромінювання. Наше завдання — вивчити, які гени спричиняють таку резистентність гліобластоми до терапії. 

У хворих на гліобластому четвертої стадії підвищена експресія двох генів — CHI3L1 та CHI3L2. Головний препарат, який застосовується для лікування хворих з гліомами головного мозку — це темозоломід. В Україні ми вивчали наскільки клітини, у яких підвищена експресія цих генів, стійкі до цього препарату.

Зараз я знаходжуся в Німеччині, де отримала грант на підтримку українських вчених. Тут я досліджую, як клітини гліобластом реагують на опромінення різних типів та що впливає на їхню стійкість до радіотерапії — у німецьких лабораторіях є для цього необхідне обладнання. Після цього, наприклад, ми зможемо перевірити ці ж клітини на резистентність до темозоломіду.

Про роботу Інституту молекулярної біології та генетики під час повномасштабного вторгнення

23 лютого у нас з викладачами та викладачками Київського академічного університету було дуже довге засідання — ми ретельно обговорювали програму навчання майбутніх студентів, але в повітрі відчувалося напруження. По приїзду додому, я склала базові речі (документи, гроші, ліки) та лягла спати — це вже було десь після другої години ночі. Уранці мене розбудив дзвінок доньки, яка живе у Німеччині, — вона й повідомила мені, що розпочалося повномасштабне російське вторгнення. 

Я одразу почала писати співробітникам та співробітницям інституту. Усі розуміли, що потрібно зберегти нашу колекцію клітин та пухлин (головного мозку, нирок, простати). Зберігали ми їх у спеціальному сховищі, для якого потрібний рідкий азот — якраз на 24 лютого було заплановане поповнення запасів. Моя колега Ліля, відповідальна за це сховище, живе не дуже далеко від інституту, тому разом із чоловіком ходила туди пішки, щоб перенести колекцію в низькотемпературний холодильник, бо азоту просто не знайшли. Інші співробітники/ці також приходили між повітряними тривогами: заклеювали вікна, ховали прилади. Навіть усі рослини попереносили в коридор, щоб охорона могла їх поливати.

Також у нас є віварій — приміщення для утримання та розведення лабораторних тварин. Одна з працівниць, яка ним опікується, приїжджала до інституту та жила по кілька днів то там, то вдома. Співробітниці шукали тирсу, намагалися повноцінно доглядати за мишами попри активні бойові дії у Києві та області.

Загалом інститут повністю мобілізувався у своїх діях. Звичайно, частину експериментів прийшлося згорнути, а то й викинути. Проте які б дорогі не були експерименти — їх завжди можна повторити, а життя — воно одне. 

Зараз ми знову дуже хвилюємося через проблеми з електроенергією, яка необхідна для роботи приладів та збереження зразків. Буде дуже шкода втратити цю колекцію, адже ми збирали її роками — у нас є пухлини головного мозку з 2002 року. 

Про переїзд до Німеччини та роботу за кордоном

На початку вторгнення у мене була зламана рука, тому я не мала змоги ходити до інституту. Та й у підвал під час повітряних тривог теж було важко спускатися — це ні одягнутися швидко, ні взутися, ні рюкзак накинути. Моя донька постійно просила мене виїхати — і знайшлися хороші люди, які довезли мене аж до Мілану. Звідти я вже поїхала до дочки в Німеччину. 

Саме тоді приблизно написала моя колишня колега із запрошенням податися на грант для українських вчених для продовження досліджень, розпочатих в Україні. Виявилося, що ця науковиця також працює з гліобластомами — тож я подалася й от зараз, через чотири місяці, отримала фінансування на свою роботу.

Узагалі німці та німкені налаштовані на довготривалу співпрацю й підкреслюють, що це тільки перші кроки. Вони дуже хочуть, щоб українські вчені приїжджали, подавалися на фінансування, бо бачать, що наші люди розумні та працьовиті. А після завершення війни, ми повернемось з новими знаннями в Україну та продовжимо міжнародну співпрацю.

Чому зараз варто займатися наукою?

Науку — та й загалом будь-яку справу, якою ми займаємося, — кидати не можна. Якщо ми кинемо свою справу — це означає, що росіяни перемогли, що вони зламали наш дух, а ми — втратили жагу до життя. А жага до життя — це, зокрема, робити щось цікаве та корисне.

Наука дає такі знання, які допомагають нам просуватися далі. От у молекулярній біології, якою займаюся я, фундаментальний профіль — це означає, що наші результати дадуть свої плоди не сьогодні — а завтра, післязавтра, через роки. Сьогодні ми вивчили певні гени, зрозуміли, як вони впливають на певні процеси, а через якийсь час, можливо, зможемо запропонувати дієві методи лікування гліобластоми.

Ще один приклад — проєкт біолога Володимира Шаблія спільно з Інститутом ім. Філатова. Вони проводили клінічні дослідження по відновленню сітківки людей. Зараз такі розробки потенційно могли б допомогти пораненим у лікуванні — і це теж результат науки та роботи українських вчених.

Так, науковцям та науковицям зараз дуже складно. Молекулярним біологам та біологиням, наприклад, постійно потрібні реактиви, спеціальні середовища — які в Україну зараз привезти важко. Попри це, полишати науку не можна — ми не складаємо руки, не даємо своєму мозку заіржавіти. 

У мене ніколи не було бажання працювати за кордоном — тому після перемоги я планую обов’язково повернутися додому. Та зараз я дуже рада, що змогла поїхати до Німеччини та продовжити роботу. Тут я бачу нові перспективи розвитку, багато думаю про те, що може знадобитися після завершення війни, щоб відновлювати Україну та змінювати нашу науку. Зокрема — робити її привабливішою для молоді, адже студенти й студентки — це майбутнє.

arrowНаступна історія